Випробування лідерства війною

Сьогодні Україна переживає серйозні потрясіння, пов’язані з масштабною російською агресією й існуванням держави. У цьому контексті згадується теорія Зигмунта Баумана про адіафоризацію свідомості. У буремні періоди історії, в часи війн або колосальних соціальних потрясінь люди, що стоять на вершині влади, частково гублять чутливість і припиняють сприймати інших за принципами етики

Вони ніби продовжують мислити аналітично, роблять «справу», понад те, залежно від політичної вигоди можуть вмикати або вимикати відповідальність, совість, співчуття, наче воду в крані. Авжеж ми бачили таких керівників чимало…З потраплянням на політичний олімп влада розчиняла їхній сором та сумління, й подібні категорії ставали для них за теорією Баумана адіафоронами.

Навряд чи хтось візьметься стверджувати про існування ідеального лідерства. Але прийдешні покоління завжди пам’ятають тільки тих, котрі на тлі критичних випробувань для їхніх держав, не схилили голову перед обставинами, не шукали виправдання своїм страхам, а витримували тягар відповідальності, ставали поряд зі своїм народом, вселяли у людей впевненість у можливість перемоги і вели до неї. Коли історія згодом відкриває свої сторінки, то виявляється, що й такі лідерства мали достатньо недосконалих рішень. Але попри все у час «ч» ці лідерства сприймалися як ідеальні.

От як в Україні. Ми вибрали Зеленського президентом у стані ейфорії, бо суспільство більш за все хотіло свіжого повітря у владі, потім градус наших позитивних настроїв трохи знизився, бо звісно він просто не міг бути ідеальним, такою ж виявилася й команда, яка прийшла на його авторитеті. Далі ми отримали таке жорстке випробування війною, що озираючись на усі лідерства, які нам довелося мати раніше, дуже важко сказати хто б з ексів проявив себе у президентській іпостасі більш достойно, ніж Зеленський. Не хочеться навіть замислюватися, як би ми встояли у цій страшній війні за інших достойників, але парадокс у тому, що саме Зеленський у цій ситуації виявився більш ніж органічним.

Нам багато доводилося чути, що ми нічого не вирішуємо, що сильні світу цього вже все вирішили за нас. Думаю, чимало хто розмірковував, чому все так? Чому українці, люди з багатою історією, сильні характером і духом, довгий час переважно були байдужі до власної долі?

Дехто зауважить, що історія не знає умовного способу і все у нас склалося, як склалося, тож марно вдаватися до подібних питань. Частка правди в цьому є, та чи настільки контрпродуктивно про це говорити сьогодні, коли є розуміння – ми самі можемо вирішувати свою долю і цим змогли не тільки вразити світ, ба більше змусити його почати по-новому дивитися на вчорашні рішення, висновки, тактики і стратегії. Виходить, особливого значення ці питання не мали тільки до позиції, котру, перш за все, як лідер продемонстрував українцям і світу Зеленський: попри те, що Україна має ворога, в обличчі путінської росії, котра спромоглася залякати півсвіта, українці будуть боротися за своє вільне й незалежне існування, за можливість визначати свою долю самостійно.

Протягом років своєї незалежності Україна мала різних топ керівників – президентів, голів парламенту, головнокомандувачів збройними силами. Мабуть вже не варто аналізувати їхні чесноти й вади, які вплинули, а згодом і конвертувалися у ті історичні події, які ми переживаємо зараз, бо ролі особистостей в історії ніхто не відміняв. Та що було, то було.

А от деякі обличчя у нинішній топ владі, принаймні які принципово впливають на хід історичних подій, справді можуть створити рецепт нашого дійсного успіху, бо саме за їх правління ми не здалися Кремлю, а встояли й досі стоїмо. Від того, наскільки ще мудріше, якісніше, ефективніше вони будуть управляти українським кермом, залежатиме наша міць сьогодні, а отже й швидкість падіння ворога завтра. Така віра має нас надихати, бо, слава Богу, це не про мінські угоди.

Зеленський, Залужний, Стефанчук та інші - це саме ті сьогоднішні кити, які продукують і проводять кардинальні рішення у воюючій країні, кожний на своєму напрямку роботи, у тому числі, своїм прикладом поведінки. Президент Володимир Зеленський – це загальний сталевий маяк для нації, це титанічна робота з партнерами і внутрішніми елітами, це основний форпост, що забезпечує втримування на плаву страждаючої від виснажливої війни країни.

Керівник ЗСУ Валерій Залужний – це «сталевий» генерал-головнокомандувач, мистецтво керівництва якого прямо впливає на ту майстерність і запеклість української армії, з якою вона дає жорстку відсіч агресору, і якою захоплюються у світі.

Окрема розмова про голову парламенту. Руслан Стефанчук – це гарантоване ведення складної парламентської машини у потрібному для держави та потреб суспільства курсі, і без права на помилки, на деструктив, на політичну незрілість, на перекладання відповідальності. Стефанчук – це забезпечення згуртованої підтримки корисних урядових ініціатив, а також законотворчої роботи у сенсі антикорупційної боротьби, реформування суддівської влади й інших напрямків, на яких роблять принциповий акцент партнери, що надають допомогу. Стефанчук - це спонукання парламентарів до вироблення ефективних стратегічних ідей чи прикладних алгоритмів для вирішення тактичних питань, що однаково важливо для воюючої країни. Стефанчук – це об’ємний пласт міжпарламентської роботи й контактів, націлених на нарощування партнерської підтримки задля досягнення центральної мети – української перемоги.

Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук

Звісно це не всі обличчя, які пишуть сьогоднішню історію наших перемог, та за великим рахунком її пише український народ – це справжній хребет і феномен, який дозволяє Україні триматися. Феномен у тому, що з початком нашого спротиву російській агресії ми нарешті зламали старі практики, за яких раніше у Києві узалежнювали долю України від мінливих політичних комбінацій у європейських і заокеанських столицях. Ми показали приклад успішного опору Путіну, для якого кордони сусідніх держав не мали аж ніякого значення, який і далі ще довго збирався тролити своїми гопницькими витівками цивілізований світ.

Чи могла Україна на початку вторгнення рф залишитися у геополітичній самотності? Так, могла, бо ще надто живучий у багатьох західних столицях «синдром Мюнхена», назва якого походить від рішення лідерів топ держав у 1938 році віддати на поталу Гітлеру єдину на той час демократичну державу на сході Європи – Чехословаччину. На жаль, рішення на кшталт «мюнхенських» були в історії непоодинокі.

Поки що нема жодних підстав стверджувати, що така філософія нині остаточно втратила свій вплив та значення. Й досі в Європі та США є прихильники подібного стилю мислення і ведення міжнародних справ, коли кон’юнктура підважує вічне, нищить майбутнє в ім’я жалюгідних переваг сьогодення, хоча і зрозуміло, що це є надто шкідливим для всього західного способу цивілізаційного буття.

Так розпорядилася історія, що саме за президента Зеленського було вирішено, що попри повну відсутність гарантій, що Україна не стане жертвою Мюнхена-2 і не опиниться сам на сам з агресором, Київ не капітулює перед Кремлем, не здасться, не віддасть загарбнику, все що він зажадає, а чинитиме опір у найважчих умовах. Таке рішення керівництва не стало для України вироком, не стало кінцем світу, як прогнозував багато хто у нас і за кордоном, ба більше стало випробуванням на національну силу й витривалість, на сміливість і героїзм. Це випробування триває, та українці встоять, бо мають дуже високий рівень національної єдності і бажання зберегти свою державу.

Едуард Єфіменко